Дорогі браття і сестри!

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Найбільшим злом, яке існує у світі, є смерть. Люди помирають не тому, що життя для них стає тяжким, а тому, що через гріх першої людини, Адама, смерть увійшла в їхню природу. Людина не хоче помирати навіть тоді, коли тяжко хворіє і через старість стає непрацездатною. Чому вона не хоче помирати? Тому що її природа створена Богом для життя вічного. Будучи свобідною, людина обрала не життя, а смерть: через гріх Адама смерть пошкодила людську природу, яку оновити людина не могла. Не могли цього зробити й ангели, оскільки людську природу створили не вони. Людину створив Бог! Тому оновити, а це значить подолати в людській природі смерть, міг тільки її Творець, тобто Бог.

Зі Свого чоловіколюбства Син Божий втілився, став людиною, постраждав на хресті, помер і на третій день воскрес – і таким чином подолав смерть у людській природі. Якби Син Божий не втілився і не став людиною, Він би не помер; а якби не помер, то і не воскрес і не переміг би смерть у людській природі. А це означає, що смерть продовжувала б панувати над родом людським.

Сьогодні ми святкуємо «смерті умертвіння… іншого, вічного життя початок…» (7 пісня Пасхального канону). В пасхальні дні у храмах за богослужінням постійно звучать слова «Христос Воскрес!», на які відповідаємо: «Воістину Воскрес!». Якщо в когось немає віри у Воскресіння Христове, то навіщо відповідати «Воістину Воскрес!»? Не треба говорити неправди!

У дні Великого Посту всі громади Києво-Святошинського благочиння провели Таїнство Соборування.

Безусловно, следует отметить, что здесь дана несколько упрощенная картина того, что будет происходить. Но уже сейчас можно четко говорить о том, что Янукович "без всякого выстрела" подарил Путину один из главных идеологических инструментов. А отдав россиянам окончательную власть над церковниками, Банковая фактически дарит своего избирателя Владимиру Путину, или точнее — его идеологической машине.

Кілька думок про передумови та наслідки
«засідання Синоду» 21 лютого 2012 р.

Багатьох людей, навіть далеких від церковного життя, зараз непокоїть питання: що відбувається в УПЦ Московського Патріархату і до яких наслідків це може призвести? «Синод» (пишу в лапках, бо легітимність його засідання є більш ніж сумнівною) УПЦ МП 21 лютого 2012 р. провів своє засідання під головуванням митрополита Одеського Агафангела – незважаючи на письмову заборону робити це, надіслану митрополитом Володимиром синодалам 17 лютого.

Головне питання, заради якого було зібрано засідання, попри письмово виражену волю Предстоятеля, – виключення зі складу Синоду і зняття з посади голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків особистого секретаря митрополита Володимира і його «правої руки» архієпископа Олександра (Драбинка). Але це питання – лише верхівка айсбергу.

Насправді ж йдеться про більш глибокі речі. А саме – про втілення у життя давньої мрії Московського Патріарха Кирила – позбавити УПЦ МП незалежності й самостійності в управлінні.

«Хвороба митрополита Володимира, а тим більше його відхід від керівництва, призведе до розпаду нинішньої архітектури УПЦ МП. Хто б не прийшов на місце митрополита, він не зможе відігравати роль центру єднання груп: меншої (промосковської) та більшої (проукраїнської)», – переконаний архієпископ.

На сайті «Главред» відбувся чат із секретарем Священного Синоду, речником Київської Патріархії архієпископом Євстратієм (Зорею). Спілкуючись із читачами, він розповів про боротьбу за владу в керівництві УПЦ МП, про головні розбіжності між Київським та Московським патріархатами, про концепцію «Русского мира», як «спробу подати в сучасній обгортці ідею відродження Російської імперії», а також перспективи створення в Україні єдиної помісної православної церкви.

Чому Патріарх Київський і всієї Руси-України коментує суто політичні й економічні питання, на кшталт ціни на газ чи заборону Росії імпортувати українські сири? Чому з керівництвом Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) не можливо вести діалог?  Чи перетворилася Росія на Святу Русь? І що потрібно для об’єднання української православної церкви?

Патріарх РПЦ Кирил виконує одне з найважливіших завдань Церкви – збирає воєдино усі землі Святої Русі. Саме тому він так часто він їздить в Україну і інші країни близького зарубіжжя.

Таку тезу озвучив митрополит Волоколамський Іларіон (Алфеєв) 8 лютого в офіційній патріаршій резиденції в Даниловому монастирі на зустрічі кандидата в президенти Росії Володимира Путіна із керівниками традиційних релігійних спільнот РФ.

«Сьогодні одним із основних завдань нашої Церкви є те, що Святіший Патріарх називає« збиранням Святої Русі ». Невипадково Святіший Патріарх стільки уваги приділяє поїздкам в Україну та інші країни ближнього зарубіжжя». – цитує слова митрополита офіційний сайт Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ.

Про пентархію та її заяви, ставлення Константинопольського патріархату до українського церковного питання, Всеправославний Cобор, позицію Москви щодо автокефалії Української Церкви, шанування Зосими (Сокура) та Андрія Боголюбського, про переговори з УАПЦ, соціальні документи та церковну благодійність, — йдеться у третій, завершальній частині інтерв’ю Патріарха Філарета, Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату, для РІСУ.

(перша та друга частини тут)

– Ваша Святосте! У вересні відбулося зібрання так званої пентархії. Скажіть, будь-ласка, яка її роль і для чого це зібрання скликалося?

– Що таке пентархія? В історії пентархія – це п’ять патріархатів, які в І тисячолітті відігравали провідну роль в житті всієї Христової Церкви. Хто входив до цієї пентархії? Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська і Єрусалимська Церкви: п’ять Церков, які відігравали визначну роль у боротьбі проти єресей.

На ІІІ Вселенському соборі була утверджена автокефалія Кіпрської Церкви, але вона не входила до пентархії, тому що не відігравала такої ролі, як п’ять патріархатів.

Патріарх Філарет у співслужінні духовенства Києво-Святошинського благочиння освятив місце під будівництво нового храму у селі Горенка.

Його Святості співслужили: настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці села Горенка священик Іван Палійчук, благочинний району митрофорний протоієрей Василь Чупровський, митрофорний протоієрей Михайло Ткач та інші священики нашого району.

У другій частині інтерв’ю (перша частина тут), присвяченому 20-літтю Собору УПЦ (МП), який проголосив автокефалію, Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет розповідає про апеляцію на рішення Москви про «позбавлення» його сану, неофіційні контакти УПЦ КП з Помісними Церквами, можливість автокефалії УПЦ, перспективу її визнання, мотиви дій Патріарха Кирила та «канонічну церкву».

– Ваша Святосте! Ви подавали апеляцію до Константинополя і всіх Церков щодо накладення на Вас відлучення. Яка її доля? Бо дехто каже, що якщо Константинополь мовчить – то він з РПЦ згоден, а інші кажуть навпаки: якщо він мовчить – то він згоден з Вами…

– Спочатку Москва мене «позбавила сану». Безпідставно, незаконно, але рішення таке прийняла. Для чого? Для того, щоби я не очолював Церкву, не продовжував боротьбу за автокефалію. Вони думали, що якщо оголосять, що я вже не архієрей, то я не зможу боротися за автокефалію, і всі мене покинуть. Так вони думали, в Москві.

А я не так думав. Хоч ви і хотіли «позбавити» мене сану, але для того, щоби це зробити, треба мати законні підстави і провести законну процедуру. А законних підстав не було, і процедури суду церковного не було! А оскільки цього не було, то я їхнє рішення про «позбавлення сану» не визнавав. Воно для мене не існує! І тому коли мене «позбавили сану», я написав апеляцію до патріарха Алексія, що їхнє рішення незаконне. І Константинопольському патріарху написав. І не тільки Константинопольському – я всім Предстоятелям послав апеляцію, де на підставі канонів пояснив, що сану «позбавили» мене безпідставно.

Ніхто з них не відповів, ніхто! Але ніхто і не підтвердив документально рішення Москви.

– А як вони мають відповісти?

– Якщо вони вважають, що все було законно, то вони повинні написати про це, переконливо спростувавши викладене в апеляції, за всіма її пунктами. Але ніхто нічого не написав. А чому не написали ні «за», ні «проти»? «За» не написали тому, що знають – мене «позбавили сану» неправдиво, беззаконно. Цей гріх Москви вони не хочуть брати і на себе.

У першій частині інтерв’ю для РІСУ Предстоятель УПЦ КП розповідає про те, чому він спочатку не підтримував рух за автокефалію, а потім сам його очолив, а також про те, хто і як організовував «Харківський собор».

– Ваша Святосте! Найперше хочу подякувати Вам за час і можливість спілкуватися з Вами. Ми зустрічаємося якраз тоді, коли виповнилося 20 років від часу проведення Собору УПЦ – того Собору, який однодушно проголосував за автокефалію Української Церкви. Тому розпочати наше інтерв’ю я хочу з історії.

Нещодавно Ви давали інтерв’ю і пояснювали, чому наприкінці 80-х років не підтримували автокефалію. Але в 1991 році очолювана Вами Українська Православна Церква вирішила бути автокефальною. Що змінилося?

– За ті приблизно два з половиною роки, які минули від появи перших громад УАПЦ до проведення Собору УПЦ, який проголосував за автокефалію, змінилося дуже багато, а саме – Україна стала незалежною державою. Історія боротьби за автокефалію Української Православної Церкви в ХХ столітті свідчить, що коли Україна не мала власної держави, то тоді автокефальну Церкву проголосити було можна, але утримати її, щоб вона існувала тривалий час – неможливо.

Візьмемо 1921 рік. Коли почався рух за утворення незалежної української держави, проголосили Українську Народну Республіку – в цей же час і Церква стала боротися за відокремлення від Московського Патріархату. Проголосили утворення Української Автокефальної Православної Церкви, в 1921 році провели Всеукраїнський Собор.

Але ж проіснувала ця Автокефальна Церква недовго. Чому недовго? Тому, що в 1922 році утворився Радянський Союз. І більшовицька влада, яка створила з колишньої Російської імперії нову імперію – радянську, вже не могла терпіти існування на її території Церкви, яка в своїй сутності є патріотичною, яка підтримує свою, українську державу.

Тому так і сталося – в 1930 році цю Церкву влада змусила «самоліквідуватися». І хоча ієрархія цього не хотіла, але їх НКВД змусило зібратися і проголосити ліквідацію УАПЦ.

Структуру влада ліквідувала, але сама ідея автокефалії залишилася! Бо український народ все одно хотів мати автокефальну Церкву, як хотів мати і свою незалежну державу.